Самогубство – шлях до вічної розлуки з померлим

Земне життя – живим: вона не знала, що до вічної розлуки усього кілька годин

БУЛО ТИХО, ТІЛЬКИ ЛИСТЯ ДЕРЕВ ШЕЛЕСТІЛО НА ВІТРІ. МАРІЯ ПОКЛАЛА НА МOГИЛY КОХАНОГО БУКЕТ РОМАШОК. РАНІШЕ БОГДАН ДАРУВАВ ЇЙ ЇЇ УЛЮБЛЕНІ КВІТИ, ВОНА ВСМІХАЛАСЯ, ВОРOЖИЛА НА ПЕЛЮСТКАХ І ОСТАННЯ ЗАВЖДИ ПРИПАДАЛА НА СЛОВО «ЛЮБИТЬ»…

У ту останню зустріч він теж подарував їй ромашки. Великі, красиві, з яскраво-жовтими серединками. «Я кохаю тебе і завжди буду тобі найвірнішою, люблячою дружиною. Обіцяю! Клянуся!», — обійняла його міцно-міцно Марія.

«Почекай із весільною клятвою. Ще сукню тобі не дошили», — пожартував у відповідь коханий.

До дати їхнього весілля залишалося три тижні. Дівчина чекала його з нетерпінням. І не підозрювала, що до вічної розлуки з Богданом — усього кілька годин.

А вночі бліда, як стіна, мати розбудила її і прошепотіла: «Богдана більше немає. Авaрія…» Пoхoронy Марія майже не пам’ятає. Спочатку невтішну наречену відпоювали ліками, а згодом «швuдка» забрала її в лікарню.

Потім Марії довго снилися ромашки із жовтими сонечками, сміх Богдана і її обіцянка бути йому вірною все життя. Дивлячись на фото коханого, вирішила, що якщо пообіцяла — то дотримає слова.

А гoре не втихало, боліло в серці. Марія намагалася відволіктися навчанням, потім роботою, але найлегше було на клaдoвищі, біля мoгuли. Здавалося, Богдан тут, поруч.

Подумки розмовляла з ним, розповідала про новини в селі, просила поради.

Минув рік, другий. Марно подруги намагалися розважити Марію, запрошували в гості чи на прогулянки. Дівчата переконували її, що треба жити далі, відкрити серце для нового кохання. Бо ж вона ще така молода. Але Марія тільки мовчала.

І сьогодні вона з букетом ромашок вкотре сидить біля мoгuли коханого. Та на душі — неспокій і бyря почуттів: злість, безсилля, розгубленість. Кілька тижнів тому Марія вперше за багато часу зустріла товариша брата, Павла, з яким разом росли. Той глянув на неї проникливим поглядом — у саме серце.

І стільки в його очах було добра, співчуття, душевності. Марія відчула, що Павло хотів щось сказати, але, мабуть, не наважився. Їй чомусь теж захотілося з ним поговорити, піти на це тепло, на світло його щирих карих очей. Відчула — і злякалася. Намагалася стерти із пам’яті той епізод, але марно.

Звірилася про переживання коханому. «Богданчику, як мені бути?.. Ти в сирій землі, а я… живу далі. Ну чому? Хіба я маю право бути щасливою? Думати про іншого. Я ж тобі поклялася, — розмовляла із милим Марія. — Пробач мені мою слабкість, Богданчику».

Не знала, що ще має сказати, як загладити провину. Замислилася. Стало тихо. Аж раптом дівчина почула лопотіння крил. Недалечко від неї, на мoгuлу Богдана біля букета ромашок опустився білий, як сніг, голуб. Марія зачудовано спостерігала за птахом. Той походжав по гранітній плиті пам’ятника, потім глянув на неї пильно, заворкотав, а тоді змахнув крильми і злетів у блакить небес.

Лише за кілька днів Марія наважилася розповісти про той випадок сестрі. А вона пригорнула її і зітхнула:

«Може, то Богданова дyша просила тебе відпустити її? Бо їй треба жити вічним життям, а тобі — земним. Мені здається, Богдан хоче тебе підбадьорити, бо ти заслуговуєш найкращого. Він радітиме, коли тобі буде добре».

Невдовзі після розмови із сестрою Марія знову зустріла в місті Павла. Привіталася першою і всміхнулася…

Источник: https://osoblyva.com/zemne-zhyttya-zhyvym-ne-znala-shho-do-vichnoyi-rozluky-usogo-kilka-godyn/

Митрополит Димитрій (Рудюк): «Успіння» – тимчасовий стан розлуки з тілом до остаточного з’єднання з ним під час Страшного Суду»

Вже завтра християни східної традиції святкуватимуть Успіння Божої Матері. Кожен із нас впродовж цих днів аналізує  і  переосмислює пережите, адже празник припадає в останні дні літа, а, отже, завершення певного часового проміжку. Про сутність успіння, значення смерті у розумінні християнина, пошуки радості говоримо з Митрополитом Львівським і Сокальським УПЦ КП Димитрієм (Рудюком).

Владико, розкажіть, будь ласка, наскільки важливим є свято Успіння Богородиці для Православ’я.  Чому це свято називають саме «Успінням», а не, скажімо, «Похороном Богородиці»?

Дійсно наприкінці серпня Церква святкує кінець земного життя Матері Божої, Її смерть, яку називають «успінням» – словом, яке поєднує в собі і сон, і блаженство, і мир, і спокій, і радість. У Православній Східній Церкві особливе шанування Успіння Божої Матері.

Цей культ був принесений у Київську Русь-Україну і якщо ми будемо спостережливими, то побачимо, що покровителькою давнього києво-руського чернецтва стала Пресвята Богородиця, особливо свято Успіння. Недаремно наші українські святині – лаври посвяченні Успінню Божої Матері.

Не менша кількість є храмів на нашій українській землі, присвячених цьому святу. Ми нічого не знаємо про обставини смерті Богородиці Марії. З християнської давнини до нас дійшли різноманітні перекази про Пресвяту Діву. Здебільшого вони просякнуті дитячою любов’ю та ласкою.

Нам, віруючим людям, не має потреби відстоювати їх історичність.

Так само не на якусь конкретну дату, місце, час, причину направлені піснеспіви богослужіння в День Успіння Матері Божої, а на сутність і зміст цієї смерті, бо це смерть Тієї, Син Якої, за нашою вірою, переміг смерть, воскрес із мертвих і нам обіцяв велич загального воскресіння і невмирущого життя.

Тому мені здається, що сутність і зміст цієї події найкраще передані в іконі Успіння Божої Матері, або ж у Плащаниці. Тут зображена Божа Матір на смертному ложі, навколо Якої стоять апостоли, а над Нею Її Син Ісус Христос, Який тримає на руках Свою Матір, живу і на віки з Ним з’єднану. І ось ми бачимо смерть і її наслідок – не розлуку, а навпаки, поєднання, не смуток, а радість, не смерть, а животворне життя: «Після Різдва – Діва і після смерті – жива».

Римський філософ Сенека сказав: «Щоб ніколи не лякатись смерті, – завжди думай про неї». Яким повинне бути сакральне ставлення істинного християнина до смерті?

До якої б релігійної традиції не належала людина – вона здатна визнати існування життя після смерті.  Для християнина смерть не кінець, і не трагедія. Не тільки давні філософи, але й святі отці, особливо пустинножителі, розвивали тему смерті.

В багатьох повчаннях ми зустрічаємо роздуми над смертю, які також зводяться до однієї формули – пам’ятай про останній день і повік не грішитимеш. Тому для християнина смерть – це “успіння”, тимчасовий стан розлуки з тілом до остаточного з’єднання з ним під час Страшного Суду. Тому сон смерті тимчасовий в порівнянні з вічністю.

Всі ми у Христі, Який воскрес, оживемо для вічного життя, або ж для вічної муки. Тільки людина нерелігійна при зустрічі з смертю падає у відчай, створює зайву життєву метушню при втраті близької людини, інколи з наріканням на Бога, в Якого зовсім не вірує. Для неї за межею смерті існує порожнеча та відсутність всякого буття.

У трактаті “Про смертність ” Кіпріан Карфагенський стверджує, що “боятися смерті може тільки той, хто не хоче йти до Христа”.

Кожна людина, яка вірить у Бога, намагається жити за всіма нормами моралі, щоб осягнути Життя Вічне і Царство Небесне. Тобто, земна смерть – це повноцінне звільнення людини від болю та страждань, а життя – нестерпна  клітка буденності?

Ні, так не потрібно думати, що життя це клітка буденності. Своє життя релігійна людина проживає для того, щоб осягнути, як Ви зазначили, Життя Вічне і Царство Боже. Можливо правильніше тут можна було б сказати так, що земне життя у християнина не повинно вважатися абсолютною цінністю із перспективи вічного буття кожного із нас.

Тому кожний християнин повинен дбати не про кількість прожитих років життя, а про якість свого духовного життя, щоб набути таке багатство, де ані моль, ані ржавчина не знищують, ані злодії не підкопують і не крадуть (Мф. 6, 20).

  Преподобний Ісаак Сірин каже, що смерть не може бути тяжкою для нас, тому що Творець зробив її для нас легкою, щоб ми зовсім не відчули її тяжкість, але допоки ми не переступили межі вічності, вона здається для нас важкою.

Думаю, що для кожного із нас є природно так думати, тим більше, що смерть припиняє в людині будь-якій гріх і погоджуся з вами звільняє людину від болю й страждань. Для кожного християнина притаманно молитися від несподіваної смерті, а ось передсмертна хвороба розглядається, як іспит, що приносить духовну користь.

Згідно із християнською традицією, яким чином Господня Любов здатна протистояти кайданам смерті?

У вчені Християнської Церкви смерть розглядається із перспективи “смерті Бога” – хресних страждань Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа. Голгофа – це велика жертва любови. Саме через любов до людини Христос подолав смерть, переміг її, і відкрив кожному із нас, всьому людству, дорогу до воскресіння.

Господь не бажає смерті грішника.

Святитель Іоан Золотоустий каже, що ми ще помираємо тамтешньою смертю, але в ній вже не залишаємось, бо “влада смерті і справжня смерть є такою, коли померлий не має можливості повернутися до життя, а якщо після смерті людина оживе, і це буде краще життя, то це не смерть, а успіння”.

Парадоксально, що у сучасному суспільстві саме життя лякає людину набагато більше, аніж смерть. Це жахливо, але маємо надзвичайно велику кількість самогубств, зокрема серед молоді, яка не здатна примиритись із несправедливістю суспільства. Як Церква може загоїти рани таких людей із покаліченими серцями?

Самогубство – це велика трагедія сьогодення. Здебільшого людини, які не знають у своєму житті Бога, які не мають для нього у серці найменшого місця, живуть за принципом “взяти від життя все”. Пустота духовного життя, звичайна його відсутність, приводять до тяжких наслідків.

Ви знаєте люди перестали тямити жити, я б так сказав. Згадайте історію і ви побачте, що люди бідніше жили, але з Богом. Люди вміли радіти життю, працювали, ходили до храму і не обтяжували себе особливо запитаннями буденного життя.

Вони жили за святим Євангелієм і знали, що Господь усіх благ податель також турбується про них. На жаль, сучасні технології, ринки праці, споживацтво просто зжували християнську філософію осмислення життя.

Дали можливість людям розпоряджатися своїм тілом, дозволи їй його змінювати до невпізнання, або ж міняти стать і навіть вбити.<\p>

Ціна життя людини перестала щось вартувати у цьому глобальному світі.

Церква, навпаки, вказує на цінність життя, як можливість спілкування з Богом, можливість підготувати себе до вічного життя. філософія проста, але людина собі шукає інших пригод… і, на жаль, знаходить. Людям депресії і відчаю, я б порадив частіше бувати у храмі, більше спілкуватися із сильними духовно людьми.

 Коли ми говоримо про життя і смерть як дві духовно-філософські сентенції, чого може навчити нас приклад Діви Марії та її смиренного ставлення до смерті?

“В молитвах невсипущу Богородицю гріб і смерть не втримали…”. Вся суть життя Божої Матері була цілком віддана Її Сину. Від ясел Вифлеєма до мовчазного стояння біля Голгофи. Всю Свою любов вона віддала Сину, а через Нього і нам. Її любов стала сильнішою за смерть, тому Її день відходу з цього світу ми називаємо Успінням. Любіть! І ваша любов переможе смерть!

Розмовляла Лідія Батіг

Поділитись!

Источник: http://velychlviv.com/vladyka-dymytrij-rudyuk-uspinnya-tymchasovyj-stan-rozluky-z-tilom-do-ostatochnogo-z-yednannya-z-nym-pid-chas-strashnogo-sudu/

«Наша Парафія»

  1. Упокой, Господи, душі рабів Твоїх (імена), прости їм усі гріхи їх, вільні і невільні, даруй їм Царство Твоє Небесне і сотвори їм вічную пам’ять. (Цю коротку молитву слід читати якомога частіше).

  2. Пом’яни, Господи Боже наш, у вірі й надії на життя вічне спочилих рабів Твоїх (імена) і, як Благий і Чоловіколюбець, що гріхи відпускаєш і неправду знищуєш, ослаб, відпусти і прости всі провини їх вільні й невільні, визволи їх від вічної муки і вогню геєнського і даруй їм причастя й насолоду вічних Твоїх благ, що Ти приготував для тих, хто любить Тебе. Бо вони хоч і згрішили, але не відступили від Тебе, а несумнівно в Отця, і Сина, і Святого Духа вірували, у Тройці славимого Бога і Тройцю в Єдиниці православно до останнього подиху свого сповідували. Тому милостивим будь до них, і віру в Тебе замість діл прийми, і зі святими Твоїми, як Щедрий, упокой, бо немає людини, щоб жила і не згрішила. Бо Ти один без усякого гріха, і правда Твоя – правда вічна; і Ти один Бог милости і щедрот, і чоловіколюбства, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Глибиною мудрости чоловіколюбно Ти все будуєш і добро всім пода­єш. Єдиний Сотворителю, упокой, Господи, душу спочилих рабів Твоїх, бо вони надію поклали на Тебе,

Творця і Промислителя і Бога нашого.

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Тебе, твердиню і пристановище і молитвеницю угодну перед Богом ми маємо, що Його породила єси,

Богородице Неневісна, вірних спасіння.

Благословен єси, Господи, навчи мене заповітів Твоїх. Всі святі знайшли джерело життя і двері до раю.

О коли б і мені знайти до нього шлях через каяття!

Я загублене ягня; озвися до мене, Спасителю, і спаси мене. Благословен єси, Господи,

навчи мене заповітів Твоїх.

Святії мученики! Ви проповідували про Христа — Божого Агнця, і, як ягнята, замучені були і перейшли до життя, що ніколи не старіє, а вічно існує. Щиро ж благайте Христа,

щоб і нам подав відпущення гріхів.

Благословен єси, Господи, навчи мене заповітів Твоїх. Всі ви, що шляхом вузьким і скорботним ходили, хрест, як ярмо, в житті взявши, і Мене наслідували вірою, прийдіть і втіштеся славою і вінцями небесними,

що Я приготував вам.

Благословен єси, Господи,
навчи мене заповітів Твоїх.

Я несказанної Твоєї слави образ, хоч і ношу на собі рани гріховні; зглянься на Твоє створіння, Владико, і очисти Твоїм милосердям, і жадану вітчизну подай мені,

в раю знову мене оселивши.

Благословен єси, Господи,
навчи мене заповітів Твоїх.

З нічого Ти мене колись сотворив і божественним Твоїм образом підніс, за порушення ж заповіді

знову в землю, з якої взяв мене, повернув.

Піднеси ж до первісної подоби Твоєї,
щоб давню красу мені оновити.

Благословен єси, Господи, навчи мене заповітів Твоїх. Упокой, Боже, рабів Твоїх і осели їх в раю, де всі святі, Господи,

і праведники сяють, як світила.

Упокой, Господи, рабів Твоїх,
не пам’ятаючи про всі їх гріхи.

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.

Трисяйвість Єдиного Божества побожно славимо співами: Свят єси, Отче Безпочатковий, Безпочатковий же Сину і Божественний Душе, просвіти нас, що вірою Тобі служимо;

і з вічного вогню визволи.

І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Радуйся, Чистая, що Бога тілом породила на спасіння всіх, Через Тебе рід людський знайшов спасіння; о коли б і ми рай знайшли за Твоєю допомогою,

Богородице Чиста і Благословенна.

Алилуя, алилуя, алилуя, слава Тобі, Боже (тричі).

Упокой, Спасе наш, з праведними рабів Твоїх і осели їх в оселях Своїх, як про це написано, і прости як Милосердний всі гріхи їх, вільні і невільні, і все, чим згрішили вони свідомо і несвідомо, Чоловіколюбче. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Христе Боже, що від Діви Світові засяяв і через Неї й нас синами світла показав, помилуй нас.

Зо святими упокой, Христе, душу раба Твого, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя. Сам Один єси Безсмертний, що створив і впорядкував людину, ми ж земні, із землі створені, і в ту ж землю повернемось. Бо так ти звелів, мій Сотворителю, і сказав мені: «Земля єси, і в землю повернешся».

Туди ж і ми, всі люди, підемо, з надгробним риданням співаючи пісню: «Алилуя, алилуя, алилуя». З духами спочилих праведників душу рабів Твоїх (раба Твого), Спасе, упокой і прийми їх (його) до блаженного життя Твого, Чоловіколюбче. В оселях Твоїх, Господи, де всі святі Твої спочивають, упокой і душу рабів Твоїх, бо Ти Єдиний Чоловіколюбець. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.

Ти єси Бог, що зійшов до пекла і розбив кайдани закованих, Сам і душу рабів Твоїх упокой.

І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Єдина Чиста і Непорочная Діво, що Бога без сімені породила, молися за спасіння душі їх.

Навіщо молитися за померлих?

Небіжчик не може виправити жодного свого гріха, не може покаятися. Тому душам померлих часто буває страшно й погано. Але Господь і тут змилосердився і дозволив Церкві (всім нам) молитися за померлих, щоб вони отримали прощення гріхів та упокоїлися, тобто знайшли спокій та радість. Іншого способу отримати полегшення у померлих немає.

У храмі Божому за спочилих необхідно замовляти:

  1. поминання на літургії (головному Богослужінні);
  2. панахиду (милостиню за спочилого: хліб як символ найпотрібнішого, що може дати тільки один Господь; олію як символ милості, котрої просимо у Господа; інші продукти, крім м’яса).В міру сил подають бідним.

Источник: https://parafia.org.ua/biblioteka/molytvy/molytvy-za-pomerlyx/

Проповідь на Вознесіння Господнє

Деталі Опубліковано: Вівторок, 23 травня 2017, 18:57 Перегляди: 6488сайт про Гоа
интересные факты
все о моде

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!

Ми з вами знаходимося ще в переживаннях видатної події преславного Воскресіння Христового.

Ще тільки вчора, в останній раз в цьому році, ми чули і вимовляли своїми устами слова урочистих великодніх піснеспівів.

А сьогодні ми вже святкуємо урочисту подію, що має величезне значення для нашої християнської Церкви, для всього людського роду. Сьогодні Церква нагадує нам про Вознесіння на Небо Господа нашого Ісуса Христа.

“Вознісся на небеса звідки і зійшов єси …” – Співає сьогодні Свята Церква підкреслюючи цим велич нашого Спасителя і Господа.

Він був від початку на небесах і зійшов на землю, щоб врятувати гине рід людський. Зійшов Він на землю з любові до нас. І, завершивши велике Своє земне служіння, Він знову повертається до Свого Отця – туди, де перебував і раніше. “Звідки і зійшов єси …

” Метою втілення Сина Божого було донести світу Божественну істину, направити людей на шлях покаяння і спасіння. Дарувати людям спасіння від вічної смерті. І ось, зробивши справу спасіння людського роду, примиривши Бога з людьми, Господь возноситься на небо …

Свято Вознесіння поєднує в собі радість зустрічі і радість розлуки. Після спокутних страждань Учителя смерть розлучила апостолів з Ним. У скорботі перебували вони.

Але, як ми знаємо, після славного Воскресіння Свого Господь багато разів протягом сорока днів (від Пасхи до Вознесіння) являвся їм, розмовляв з ними, наставляв їх.

Кожна така зустріч учнів зі своїм Божественним Учителем, безсумнівно, була радістю для них.

Але ось настала остання зустріч. Остання бесіда Учителя з учнями. І за нею пішла розлука на довгі, довгі часи. До самого Його другого пришестя на землю. Треба б засмучуватися … А апостоли і найближчі учні Христові, ще маленька Церква, яка вже створилася на землі, знаходяться в радості …

Євангеліст Лука розповідає нам, що після Вознесіння апостоли з радістю повернулися в Єрусалим (Лк. 24, 52). До цієї радості вони були підготовлені Самим Господом. Ми знаємо, що найближчі учні Спасителя були нерозлучні з Ним у всі дні Його земного життя. Насолоджувалися бесідою з Ним. Слухали Його повчання. Бачили чудеса, творені Ним …

Правда, тоді вони ще не все повністю і правильно розуміли, тому що ще не були просвічені Святим Духом. Але їм було радісно бачити свого Божественного Вчителя, виконувати Його заповіді.

І тому, коли Він на Таємній вечері говорив їм про те, що Йому належить і страждати, і померти, і в третій день воскреснути, і потім зовсім піти від них, Він, звичайно, помітив, що вони засмутилися. Втішаючи їх, Спаситель сказав їм: “Якби ви Мене, дійсно, любили, ви раділи б, що Я йду до Свого Отця.

Для вас же краще, щоб Я пішов до Отця. Тому що Я приготую вам місце, щоб і ви були , де Я. Я пошлю вам від Отця Духа Утішителя, Який наставить вас на всяку істину “(порів: Ін. 14, 28).

Як бачите, учні Христові були підготовлені до майбутньої розлуки, і тому вони радіють. Радіють вони за свого Господа і Учителя, бо знають, що Він повертається в ту славу, яка Йому належить.

Радіють і за себе, і за весь рід людський.

Що означає для нас з вами, любі друзі мої, Вознесіння Господнє? Господь вознісся на небо для того, щоб приготувати його до прийняття всіх справжніх Своїх послідовників.

“Йду приготувати місце вам, – говорив Він апостолам, а в їх особі і всім нам, – і коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там де Я” (Ін. 14, 2 -3). Хіба це не радість для учнів?

Вдумайтесь гарненько в ці слова Спасителя! Скільки в них любові і піклувальних турботи про людей! .. Він залишив на землі Своє Божественне вчення, вказав шлях, йдучи по якому ми можемо досягти вічного блаженного життя в невимовному Царстві Божому.

Для спокутування наших гріхів прийняв людську плоть. Освятив її Своєю Божественною силою і з цією зміненою плоттю вознісся на небо.

На те вище небо, де особливо перебуває Бог, куди не проникає ні гріх, ні смерть, де перебувають тільки святість і правда, де Бог відкриває Свою славу в неприступному блиску.

І ось там, в цьому місці постійної присутності Божої, наш Господь Спаситель пішов приготувати місце всім щирим послідовникам Його. Своїм Вознесінням на небо Господь з очевидністю засвідчив, що Він воістину Син Божий і істинний Бог. Адже возносився Він на небо Сам, Своєю власною силою, показавши при цьому Свою Божественну велич.

Святий Григорій Богослов говорить: “Спасителю не потрібна була колісниця, не потрібна була допомога і Ангелів, бо Творець Своєю Божественною силою вознісся на Небо. Повернувся туди, де перебував від віку …”

І святий Іоанн Золотоустий говорить про ту ж велич Спасителя, про Його Божественну силу: “Не за допомогою будь-кого, щоб проводив Його, вознісся Господь на небо, але Сам йшов цим шляхом”. Небо, на яке вознісся Господь, – звичайно, це не те зоряне небо, яке ми з вами бачимо над собою. І не нескінченне світовий простір, але вище небо – місце вічного перебування Превічне Бога.

Вознісшись на небо і сівши праворуч Отця, Господь Спаситель показав тим самим, що як Син Божий Він і раніше мав владу єдину з Отцем. Але тепер отримав її ще й як Богочоловік, бо Він вознісся в тому самому тілі, в якому постраждав і воскрес із мертвих.

Як Бог Він завжди був на небі і на всякому місці. А ось тепер Своє людське єство, яке Він прийняв від Діви Марії, Він підніс до Небесного Престолу Божого. Чи це не причина радіти, незважаючи на те, що для цього необхідно розставання з Божественним Учителем.

Радість учнів і апостолів ще більша, ніж наша. Вони усвідомили велич Того, з Ким вони перебували в близькому спілкуванні як друзі. “Ви друзі мої …” – Так називав Господь Своїх учнів (Ін. 15, 14). Але і для нас, що живуть на землі, велика радість.

Вознісся Господь, плоттю Своєю увійшов до слави отчої – і тепер ми, як каже святий Іоанн Золотоустий, з жахом і здивуванням дивимося і бачимо, що в самих глибинах таємниці Святої Трійці знаходиться людина! Людина Ісус Христос! Так, Він Син Божий, але й нам Він рідна – Людина …

Ми сказали спочатку, що Вознесіння – це свято розлуки … Але яка розлука! .. Сходить Господь на небо і з Собою в таємницю Божественного Життя вносить всю таємницю людини. Ось що тепер людина являє собою! І зрозумілою є тепер для нас радість апостолів.

У них тепер було вже все: було небо на землі, була вічність в них самих і вони були в вічності. От і нам, любі, треба прагнути мати таку ж свідомість. Вознесіння Господнє на небо має найближче стосується нашого спасіння, до особистого спасіння кожного з нас.

У розлуці з Господом під час Його вознесіння ми бачимо прояв любові Божої до людей, що вказує нам наше людське покликання. Як повчає апостол Павло: “… вишніх шукайте, де Христос сидить праворуч Бога: Думайте про горішнє, а не земне” (Кол. 3, 1-2).

Для здійснення цього високого покликання вірний помічник нам Сам Господь. Тілом ідучи з земного світу, Він не складає з себе піклування про Свою Церкву. Він обіцяв апостолам: “І ось Я з вами … у всі дні, до кінця віку …” (Мф. 28, 20). Всі великі наші свята – це, друзі мої, не тільки спогад про ту чи іншу євангельську подію або подію церковної історії.

Але це світочі, які вказують нам вірний шлях до вічного життя, шляхи вдосконалення наших душ. Господь все зробив для нашого спасіння. Своїм Вознесінням на небо Син Божий відкрив нам шлях в небесні обителі. Але, чи підемо ми зазначеним шляхом або зупинимося десь на півдорозі – залежить від нас.

Як вже було сказано, після Вознесіння Господа на небо тепер по правиці Бога Отця знаходиться Син Людський, наділений нашою людською плоттю.

І Він одягнувся в неї не на короткий час, а назавжди, явивши цим дивну силу і дивні властивості створеного Ним світу. А саме: все Ним створене здатне бути Духовним і Богоносним.

І тут стає очевидною і велич людини, і те високе призначення, яке приготував людині Бог.

Важко збагнути це нам, простим людям. Важко піднятися до висоти Богослов'я. Але ми віримо! А віра вище знань, тому що вона всесильна, і саме там, де знання безсилі.

Ми віримо, що саме в цей день, день Вознесіння Господнього, знайдена людиною можливість бути завжди з Богом. І шлях до цього вказаний нам Христом Спасителем.

Шлях, яким можна досягти і нам висоти святої слави, – той же самий шлях, яким зійшов в славу Господь наш, то є шлях хреста, шлях очищення, самовідданості, шлях зовнішніх і внутрішніх страждань.

Перевіримо, улюблені друзі мої, себе, чи йдемо ми на небо шляхом Христовим? Шлях Господній повинен бути шляхом всіх і кожного. За всіх нас однаково постраждав Господь наш. Для всіх однаково відкрите і небо!

Істинний християнин у всіх обставинах життя, при всіх випадках пам'ятає, що він спадкоємець неба, співспадкоємець Христу і надходить по своєму призначенню.

Але нехай кожен з нас чесно скаже, чи багато в ньому неземного, небесного, Христова? Згадайте, коли Господь підносився, апостоли з любові до свого Вчителя довго стояли, дивлячись на небо, яке прийняло їх Господа і Вчителя.

І за це Ангели, з'явившись, сказали їм: “Що стоїте дивлячись на небо?”

Але так як ми в більшості своїй схильні до земного і тимчасового, то нам слід почути докір від Ангелів: сини людські, що стоїте дивлячись не на небо, а на землю? Зверніть очі свої до неба, погляньте на Спасителя вашого, Який давно на вас дивиться. Станьте на шлях до неба, який давно перед вами лежить …

Коли Христос говорить нам: “зречися себе, візьми хрест свій і йди вслід за Мною”, – Він не тільки говорить про те, що в тимчасовому нашому перебування ми повинні відмовитися від земних уподобань і взяти на себе всю тяжкість земного життя в послідовності за Ним.

Він говорить нам про більше, – про те, що ми покликані слідувати за Ним і, за його власними словами, бути там, де Він є, в славі вічного життя Божественного (Ін. 12, 26, 17, 24).

Але треба готувати себе гідним життям, щоб бути співучасниками цієї слави. Апостол Павло в Посланні до Солунян говорить, що в останній день пришестя Господа віруючі в Нього будуть захоплені на хмарах, на зустріч Йому в повітрі.

Значить, з істинними послідовниками Христа повинно статися щось подібне до Вознесіння Самого Христа Спасителя. Ось що Господь зробив заради нас!

Втішаючи своїх апостолів, Спаситель обіцяв їм послати Святого Духа, Який буде наставляти їх без Нього. І, як ми знаємо, в день П'ятдесятниці зійшов на апостолів Дух Святий. Але не тільки на апостолів, а й на всіх віруючих. І з того часу невпинно перебуває і буде перебувати до кінця віку в Церкві Христовій, готуючи людей для обителей Отця Небесного.

Радіючи з того, що зробив для нас Господь, зробимо собі і повчання. Спрямуймо наш дух на небо за вознісся Господом. У своєму духовному вдосконаленні станемо вище наших пристрастей і пороків, піднесені на висоту чеснот і чистоти. Нехай не лякає нас вузький і тернистий шлях до Вітчизни Небесної. Цей шлях вже не новий! Їм пройшов Сам Господь і Спаситель наш.

Отже, мої любі друзі, у світлі Вознесіння Христового нам ясний наш земний шлях і наше призначення – бути співучасниками слави Божої. Звернемо свій погляд до неба, – туди, куди вознісся Христос.

Свята Церква кличе нас завжди, а особливо в цей день нагадує нам, що там, куди увійшов Господь, вічні обителі праведних. Там радість постійного споглядання Бога! Там вічне життя! Як було сказано на початку, в день Вознесіння Господь розлучився зі Своїми учнями надовго – до другого Свого пришестя.

Але, вознісся на небо, Господь залишив для Церкви Своєї дорогоцінну духовну спадщину – Своє благословення.

Господь, підносячись, благословляв учнів і не переставав благословляти, поки не приховала Його хмара. Це всеутверджуюче і всеосвячуюче Боже благословення назавжди закарбувалося в пам'яті учнів. Його пронесли по всьому світу святі апостоли і проповідники християнства.

Його відчуваємо і ми з вами. І нам, дорогі, треба знати і пам'ятати, що воно завжди живе та діяльне, завжди сповнене благодатної сили, завжди несе з собою Боже дарування, підносить наші душі і серця до Бога. У цьому благословенні наша радість і джерело сил. Амінь.

Архімандрит Іоанн Крєстьянкін

переклад з російської прот. Миколай Капітула

беременность на 23 неделе
сайт на joomla 3

Источник: http://rivne-cerkva.rv.ua/library/statti/819-propovid-vosnesinna.html

Православна церква про самогубство

архієпископ Львівський і Галицький Августин Голова Синодальної Богословської комісії Української Православної Церкви, голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії з Збройними Силами

та іншими військовими формуваннями України

Питання про самогубство в Україні стало злободенним. Людина прийняла рішення припинити своє земне життя і здійснила задумане. У язичників чи атеїстів такий вчинок сприймається як героїзм.

Зовсім інакше християнство ставиться до самогубців (так називають людей, що свідомо позбавили себе життя будь-яким способом).

Підкреслюю: тих, які свідомо прийняли рішення припинити своє життя і реалізували його.

Перш за все, самогубець порушує 6-у заповідь: „Не вбий”. Морфологічно слово „самогубець” – складне: „погубив самого себе”. Причому, це є гріхом ще більш важким, ніж вбивство (тобто насильницьке позбавлення життя іншого).

При самогубстві також чиниться насилля: розум і воля людини примусово позбавляють власну душу можливості реалізувати себе, підготувати для життя майбутнього, не використовуючи призначене йому життя земного життя. Крім того, вбивця має можливість покаятися у вчиненому, доки є живим.

Є чимало прикладів, коли розбійники каялися і спасалися.

Самогубець, подібно до гумки, „стирає” себе: він не залишає собі можливості покаяння.

Вбивця забирає життя у чужого тіла, самогубець позбавляє життя свою душу.

Самогубство – гріх, після якого покаяння є неможливим.

Самогубство нехай непрямим, але все-таки є гріхом і проти 5 заповіді: „Шануй батька твого і матір твою…”. Ось така „вдячність” зі знаком „мінус„ своїм земним батькам за їх труд і муки! Але найголовнішим є те, що самогубство – гріх проти першої заповіді: „Я Господь Бог твій…”

Самогубець ніби кидає в обличчя Богові отриманий від Нього найбільший дар – життя. Про те, що наше життя належить Богу, говорить апостол Павло: „Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе… і тому, чи живемо ми, чи вмираємо, – завжди Господні” (Єф. 5, 29). Самогубець нехтує і природнім законом, за яким ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує і гріє її.

Життя наше – від Господа і Йому належить. Людина не має права переривати його. Самогубство – виклик Творцю, це відмова від прийняття вияву Божественної любові.

Вирішуючи самостійно, своєю волею питання про тривалість свого земного шляху, людина береться і оцінювати себе якісно: „Ось, я дуже хороший, а навколо всі негідники. Нехай вони залишаються тут, а я піду з цього життя, бо воно мені вже не потрібне”.

За ступенем зухвалості і гордості самогубець піднімається так само високо, як Денниця (Денниця – ангел, котрий через свою гордість захотів стати як Бог, після чого був скинутий у місце далеке від Бога, що називається ад.) і так само, як той, низько падає.

Самогубство – це підлість щодо Творця. Адже Господь показав нам приклад смирення і терпіння, лагідності і любові, зокрема терплячості до наших гріхів. Подібно злочестивому Юді, самогубець демонструє зворотню якість і, подібно Юді, – безславно гине.

У самогубця є оманливою також уявна зневага до всього земного. Насправді, власне прив’язанність до земного (ображена гордість, почесті, повага, слава, гроші) – страх втратити це, страх покарання, бажання довести це, приводить людину до такого кінця.

Самогубець, беззаперечно, виявляє слабоумство, позбавляючи себе вічності через страх перед життєвими проблемами і випробуваннями.

І коли в самогубстві язичники чи невіруючі вбачають вияв героїзму, благородства, романтики тощо, то віруюча людина щодо цього вчинку має чітке визначення: це – обман, це – богопротивність, це – вічна погибель.

Тому Церква не молиться за самогубців. Виняток: якщо людина здійснила цей гріх в стані безумства. Але для цього рідним потрібно звернутися в письмовій формі до Правлячого архієрея з проханням дозволити по-християнськи поховати небіжчика.

За самогубця, що наклав на себе руки свідомо, молитися дозволено тільки особисто близькій чи рідній особі, але не за богослужінням.

Саме тому церковна влада при зверненні рідних за дозволом поховання і християнського поминання самогубців дуже ретельно розглядає всі причини.

Милостиню за самогубця можна подавати, не називаючи його імені: Бог знає, за кого здійснюється ця жертва.

В Православній Церкві до самогубців зараховують осіб, що загинули при бандитському озброєному нападі, вбивстві, а також таких, що померли від отриманих ран і каліцтва внаслідок цього. Однак жертви бандитського нападу, сюди, безумовно, не відносяться.

До самовбивць не належать люди, які позбавили себе життя несвідомо (випадкове падіння з висоти, втоплення у воді, отруєння їжею, порушення техніки безпеки на виробництві, у транспорті тощо). Не визнаються самогубцями люди, які здійснили цей акт і в стані гострого припадку душевного захворювання або під дією великих доз алкоголю чи наркотиків, однак не навмисне позбавлення себе життя.

Самогубець – це той, хто свідомо вирішив припинити своє життя і сам вибрав спосіб реалізації цього рішення.

Самогубство – духовна катастрофа, яка має причини, котрі поклали початок, розвинули і привели до трагічної розв’язки.

Отже, треба особливо підкреслити, що кожен вчинений гріх після покаяння по милості Божій може бути прощений (Мф. 12, 31). Самогубець позбавляє себе можливості не тільки жити, але й покаятися навіть в останню мить перед смертю, тому це найважчий злочин, який людина може вчинити.

За матеріалами сайту: Львівська єпархія

(14)

Ця публікація також доступна такими мовами: English

Источник: http://tel0800502686.church.ua/2015/11/11/pravoslavna-cerkva-pro-samogubstvo/

Важкі питання. Що сказати людині, яка думає про самогубство? | Католицький Оглядач

ПИТАННЯ: Що можна сказати людині, яка думає про самогубство? Моя подруга – в розпачі, у неї не тільки проблеми з роботою і фінансами, але і величезний тиск з боку колег.

ВІДПОВІДЬ: Перше, що необхідно робити в таких ситуаціях, – це довіритися Господу. Сам Бог у нас просить про це, навіть велить. Він сказав устами Давида: «Залиши на Господа твою турботу, і він тебе підтримає: повіки не допустить, щоб справедливий захитався» (Пс. 55,23). Перш за все слід невпинно молитися: Господь вірний Своїм обіцянкам.

Можна молитися на вервиці: за допомогою цієї молитви ми взиваємо до Христа, Який перебуває в нашому житті силою подій Його життя, які ми згадуємо в таїнствах Вервиці. Вервиця – це величезний духовний ресурс, що перевершує за своєю силою будь-які труднощі. Папа Іван Павло II завжди рекомендував цю молитву, в тому числі і людям, які знаходяться у відчаї, зневірі і депресії.

Серед всіх молитов є одна, яка має найбільшу силу, і це – молитва Самого Христа, тобто Свята Літургія. Євхаристійне Богослужіння має нескінченну цінність прохання, оскільки це – не людське діяння, а Божественне.

Літургія  увічнює на наших вівтарях жертву Ісуса Христа, і вона здійснюється в потребах тих, хто її звершує. Крім того, Таїнство Євхаристії допомагає нам переживати власні страждання в єднанні зі стражданнями Господа.

Коли хтось ділиться з нами думками про самогубство, ми можемо сказати цій людині пожертвувати всі свої страждання Богу, як частину страждань Ісуса Христа за відкуплення світу.

Самогубство само по собі безглузде, і воно набагато страшніше, ніж пережиті страждання, особливо якщо людина думає про свою вічну долю.

У той час, як принесення Богу в жертву власних страждань, навпаки, готує нас до вічного життя, як нагадує святий апостол Павло: «…Збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» (1 Тим.

6,19). Хіба не заради цього ми живемо і переносимо все, що з нами відбувається?

Крім цього, потрібно пам'ятати, що всі лиха, які трапляються в нашому житті, відбуваються за Божим допустом. І раз Бог їх допускає, не треба сумніватися, що це відбувається з метою більшого блага для нас. Святий Арський Пастир говорив, що всі нападки диявола попереджали якусь особливу милість.

Але умова, необхідна для того, щоб це благо здійснилося вже в цьому житті, полягає у відмові від зневіри, від розпачу, від безнадії. Довіримо цілком наше життя Господу, зі сподіванням віддамо себе в Його руки, не затьмарюючи цієї жертви лихослів'ям, відчаєм і тугою.

Вустами святого апостола Петра Господь з силою нас закликає: «Смиріться, отже, під могутньою Божою рукою, щоб він підняв вас угору своєчасно. Усяку журбу вашу покладіть на нього, бо він піклується про вас»(1 Петр 5,6-7). Але ми не покладаємо на Бога наші турботи, хвилюючись і зациклюючись на власних стражданнях, безперервно на них скаржачись.

Таким чином ми ніби показуємо, що вони нам дорогі … А щоб покласти їх на Бога, треба бути від них вільними.

Дуже поширеною причиною суїцидальних думок є розчарування в коханні. Подрузі, другові, які хочуть накласти на себе руки через кохання, можна сказати, що на світі дуже багато людей повинні терпіти набагато більші випробування, ніж розчарування в коханні. Якою б трагедією вони нам не здавалися в цей момент. Невже всім їм зводити рахунки з життям?

І, нарешті, не можна забувати: ми – не господарі власного життя. Життя було нам дано, більш того, воно дається нам мить за миттю. Покінчити з собою означало б зарити остаточно в землю даний нам талант з євангельської притчі, назавжди позбавивши його можливості приносити плід.

Самогубство – це акт чистого егоїзму, і ті, хто роблять його при здоровому глузді і розумі, позбавляють себе вічного блаженства.

Це – аргументи, які можна використовувати при зістрічі з думками про самогубство.

Якщо ж ми стикаємося з самим фактом суїциду, то відносно людини, яка його вчинила, слід враховувати стан її психічного здоров'я, як ми говорили вже про це в попередньому випуску «Важких питань».

За матеріалами: Радіо Ватикан

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан – rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань –  – Російська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

Источник: http://catholicnews.org.ua/vazhki-pitannya-shcho-skazati-lyudini-yaka-dumaye-pro-samogu

Ссылка на основную публикацию